Середа, 13.12.2017, 01:40
ЖФК
"Нафтохімік"

 
Меню сайту

Категорії каталогу
Інтерв'ю [4]

Наше опитування
Як виступить "Нафтохімік" в 2013 році
Всього відповідей: 31

Головна » Статті » Інтерв'ю

Володимир МАНДРИК: "Я виріс на стадіоні"

Володимир МАНДРИК: "Я виріс на стадіоні".


Розвиток футболу у Калуші, його історія, вкраплені багатьма яскравими іменами. У сузір'ї майстрів шкіряного м'яча, чия доля тісно переплелась зі становленням улюбленої калуської команди "Хімік", зоріє прізвище трьох братів Мандриків – Михайла, Станіслава і Мирона, які радували вболівальників своєю грою ще починаючи із довоєнних років минулого століття, а їх естафету у 70-их роках перейняв Володимир, син одного з цієї футбольної династії – Станіслава. Він і до цього часу, нехай у ветеранському колективі, продовжує копати м'яча.

На зустріч із Володимиром Мандриком нашого кореспондента покликала ювілейна дата від дня його народження: завтра йому минає 50 років. І ця зустріч відбулася не де-небудь, а на стадіоні "Хімік", керівником колективу якого він тепер є, і на якому, за словами самого Володимира, він виріс. Тому, мені здається, цілком доречним було моє перше запитання:

– Пане Володимире, зі скількох років Ви почали відвідувати стадіон "Хімік"?

– Мене мама приносила сюди на руках ще маленьким, коли тато грав. А потім вже сам прибігав на футбол. Крім батька у футбол грали його рідні брати. Мирон Мандрик (до слова – мій хрещений батько) є заслуженим тренером України, він виховав відомого футболіста київського "Динамо" Олега Кузнєцова.

– А коли самі відчули потребу копати м'яча?
– Та з самого дитинства!.. До речі, мене не батько привів у футбол. Я сам прийшов до тренера Ігоря Миколайовича Васильківа. І попросився в групу, де вже було 42 хлопчики. Ігор Миколайович звернув увагу на моє прізвище, але... Що я син того Мандрика – не знав. Я ж хотів довести всім і собі, що щось можу сам. І довів. Через два місяці нас у групі залишилося 20. Починаючи з сьомого класу, почав грати за команду юнаків. Разом із хлопцями-десятикласниками.

– А батько як до цього поставився?
– Звичайно, позитивно. Але на похвалу був скупий. У душі, я це відчував, радів за мої перші успіхи на футбольному полі, але зовні це не видавав. Коли я забивав два-три, а то й більше голів, він тільки й казав: я про це знаю. Був дуже порядною людиною.

– Повернімося до футболу. То Ви починали грати у "Хіміку"?
– Ні. У 1971 році я був зарахований у команду дублерів "Будівельника". Основна команда ставала навіть чемпіоном області. А потім вона розпалася. Нас, юних, яких вважали за перспективних, взяли до "Хіміка". З ким тоді грав? Віктором Панаськом, Володимиром Власовим, Богданом Оршуляком. У 1974 році нас взяли до збірної школярів області. І ця збірна стала переможцем чемпіонату України. Тоді я (а таке не забувається) був визнаний кращим гравцем чемпіонату. Ця перемога – перша, і вона для мене дуже дорога. Будучи учнями дев'ятого, десятого класу, виходили на поле на 15-20 хвилин пограти за "Хімік". Це так тренер Борис Пазухін випробовував молодих у грі. Мали за велику честь брати участь у створенні комбінацій разом із тогочасними легендами калуського футболу – Гавришкіним, Цапом, Констанкевичем та іншими.

– А що було далі, після школи?
– Після школи ми продовжували вчитися, закінчили шосте училище. Відтак армія. Якщо точніше, то морфлот (я маю себе на увазі). На жаль, там мені грати не доводилося, бо не було умов. А ось коли повернулися додому (з армії приблизно в один час прийшли, крім мене Панасько, Власов, Салін, Оршуляк), виявилося, що на нас уже чекали. У 1979 році ми почали грати за "Хімік". Попереднього, 1978-го року, "Хімік" виграв приз "Робітничої газети", тож команда була на піднесенні. 1980-го, вже з нашою участю, "Хімік" став чемпіоном області. До речі, перемагали в обласній першості десь п'ять чи шість разів. Ось тоді нас почали запрошувати у команди майстрів. Я особисто нікуди не пішов, бо вважав і вважаю себе патріотом Калуша. Але декого звабила пропозиція згори. А ще на той час почала свою переможну ходу команда "Колос" із Хотіня... І наших немало до неї переманили. Із основного складу у "Хіміку" залишилися три гравці. Нічого більше не залишалося, як працювати з молоддю. Що ми й зробили. І вже через рік виграли (щоправда, перед цим поступилися) у "Колоса".

– Ви з "Хіміка" так нікуди і не пішли?
– Ні, не пішов. Грав і одночасно вчився у Калуському хіміко-технологічному технікумі на вечірньому відділенні. Та почали переслідувати травми. У 1979 році Василь Лабик запропонував, щоб я допоміг йому у тренерській роботі. Став граючим тренером. Пам'ятаю, в Харцизьку з молодою командою ми добралися до фінальної частини змагань на приз тієї ж "Робітничої газети". Це був успіх. А у 1994 році на тренерську посаду повернувся Борис Пазухін, який і поставив завдання увійти в другу лігу. І ми це зробили. Ось вони, герої, які вивели калуський футбол у вищий клас (підходить до фотознімка на стенді) – Головатий, Беник, Філіпович, Гарматій, Голубчак, Качур, Фединяк, Маляр, Федорів, Івахнюк, Романчук. Зауважте: 90 відсотків – вихованці калуського футболу. Завдяки їхньому старанню "Хімік" отримав статус професійної команди. У 1996 році ця команда посіла п'яте місце серед 22 команд, що брали участь у друголігівському чемпіонаті.

– А потім?..
– А потім був занепад. Виникло немало проблем, і в першу чергу фінансова. Так було доти, поки спонсором команди не став "ЛУКОР". Його перший керівник Сергій Чмихалов багато зробив, щоб вивести команду на професійний рівень, допоміг у її комплектації. Головним тренером команди став Микола Пристай, а я тренером так і залишився. Результат нашої праці ще свіжий у пам'яті: команда "ЛУКОР" (так вона стала називатися) виборола звання чемпіона України у другій лізі. Не буду переповідати, що сталося далі. Адже любителі футболу пам'ятають, що згодом команда-переможець перейшла в обласний центр, разом із тренерами, звичайно. Відома й подальша її доля... З літа до осені 2006-го я виконував обов'язки головного тренера "Спартака". А згодом пішов з команди. Хоча... Мені дуже шкода, що багато хто з вихованців прикарпатського футболу тепер грає у командах майстрів інших міст. П'ять років у них вкладали багато праці тренери, працівники спортивної школи, фінансово підтримувало футболістів підприємство, а результат пожинають інші. Та що поробиш: сталося так, як сталося...

– І після цього Вам запропонували посаду начальника стадіону "Хімік"?
– Так. Я дав згоду не вагаючись. Адже на цьому стадіоні я фактично виріс. Тепер роблю все для того, аби тут були створені всі умови для заняття спортом. І треба сказати, що за останній час за сприяння міського голови придбано міні-трактор, за допомогою якого можна якісно доглядати за газоном футбольного поля, на центральній трибуні стадіону встановлено пластикові крісла та зроблено багато чого іншого для забезпечення головної спортивної арени міста. Тільки одне прошу: приходьте на стадіон, займайтеся спортом, але підтримуйте порядок.

– І ще Ви – тренер команди "Калуш ", яка бере участь у першості області?
– Так. Треную її на громадських засадах. І граю у ветеранській команді "Хімік". Мені дуже приємно, що у чемпіонаті України з футболу серед ветеранів ми вибороли призове третє місце. Цю перемогу присвятили 60-річчю "Хіміка".

– І на хокейні ігри їздите?
– Як гравець калуської команди "Олімпія". Недавно ми у Львові зіграли першу в цьому сезоні гру у Західно-українській хокейній лізі. "Ми" – це одна п'ятірка із нас, ветеранів, а решта – молодь. Вони дечому вчаться в нас, ми допомагаємо їм, підтримуючи свою спортивну форму. Колись, може пам'ятаєте, скільки катків у місті заливали для розвитку цього виду спорту... Тепер нема, а жаль. Усі футболісти взимку ставали на ковзани і брали в руки ключки.

– Ваш син Володимир не зрадив футбольній династії Мандриків?
– Ні. Грав у Калуші. Після отриманої травми був масажистом у "Спартаку". А тепер виступає за ФК "Калуш" у першості області. Недавно одружився. Дасть Бог, і внук буде футболістом.

– А що Ви скажете про калуський жіночий футбол?
– Те, що жіноча футбольна команда "Нафтохімік" стала чемпіоном України у вищій лізі – це величезна подія в спортивному житті не тільки Калуша, але й Прикарпаття. Я дуже радий, що наші дівчата добилися такого успіху, тим більше, що багатьох знаю і дуже поважаю. Та не тільки я. А взагалі щодо кількості вболівальників, які приходять на ігри, наш стадіон посідає одне з перших місць в області.

– Пане Володимире, стіна Вашого кабінету геть чисто обвішана вимпелами...

– Я їх колекціоную. Тут не всі: всі не вмістились би на стіні. А ще колекціоную медалі, значки, марки. Значків на футбольну тематику маю з півтисячі. Є серед них і рідкісні. Приміром, члена збірної СРСР з футболу, який привіз мені з Франції Володя Установ. А ще любив розмальовувати вдома маленькі м'ячики – під футбольні, такі, якими грали на чемпіонатах світу. Мав їх близько триста штук. Тепер їх менше залишилося, бо пороздавав не лише друзям.

– Чув, Ви колись грали на гітарі у вокально-інструментальному ансамблі?
– Ансамблі, членом якого були самі футболісти. Тепер зрідка беру в руки гітару. Але одну добру традицію ми таки зберегли: на Різдво, точніше, на третій його день, збираємося всі разом і йдемо колядувати. Збір – у мене. Маляр, Голубчак із дружинами приходять до мене, потім нас стає більше і більше – і під вікнами старих і не зовсім старих друзів лунає коляда з 25-30-ти голосів. Весело!

– Пане Володимире! Дякую Вам за цікаву розмову і від імені колективу нашого тижневика, багатьох знайомих щиро вітаю Вас із золотим ювілеєм. У щасті-здоров'ї живіть до ста літ...
– Дякую.

Розмову вів Петро Шевчук.

Категорія: Інтерв'ю | Додав: Igor (17.10.2008) | Автор: Петро Шевчук
Переглядів: 1447 | Рейтинг: 5.0/1 |

Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входу

Пошук

Друзі сайту

Російський жіночий футбол

Статистика

Copyright Igor © 2017Використовуються технології uCoz