Розвиток футболу у Калуші, його історія, вкраплені
багатьма яскравими іменами. У сузір'ї майстрів шкіряного м'яча, чия
доля тісно переплелась зі становленням улюбленої калуської команди
"Хімік", зоріє прізвище трьох братів Мандриків – Михайла, Станіслава і
Мирона, які радували вболівальників своєю грою ще починаючи із
довоєнних років минулого століття, а їх естафету у 70-их роках перейняв
Володимир, син одного з цієї футбольної династії – Станіслава. Він і до
цього часу, нехай у ветеранському колективі, продовжує копати
м'яча.
На зустріч із Володимиром Мандриком нашого
кореспондента покликала ювілейна дата від дня його народження: завтра
йому минає 50 років. І ця зустріч відбулася не де-небудь, а на стадіоні
"Хімік", керівником колективу якого він тепер є, і на якому, за словами
самого Володимира, він виріс. Тому, мені здається, цілком доречним було
моє перше запитання: – Пане Володимире, зі
скількох років Ви почали відвідувати стадіон "Хімік"?
– Мене мама приносила сюди на руках ще маленьким,
коли тато грав. А потім вже сам прибігав на футбол. Крім батька у
футбол грали його рідні брати. Мирон Мандрик (до слова – мій хрещений
батько) є заслуженим тренером України, він виховав відомого футболіста
київського "Динамо" Олега Кузнєцова.
– А
коли самі відчули потребу копати м'яча? – Та з
самого дитинства!.. До речі, мене не батько привів у футбол. Я сам
прийшов до тренера Ігоря Миколайовича Васильківа. І попросився в групу,
де вже було 42 хлопчики. Ігор Миколайович звернув увагу на моє
прізвище, але... Що я син того Мандрика – не знав. Я ж хотів довести
всім і собі, що щось можу сам. І довів. Через два місяці нас у групі
залишилося 20. Починаючи з сьомого класу, почав грати за команду
юнаків. Разом із
хлопцями-десятикласниками.
– А батько як до
цього поставився? – Звичайно, позитивно. Але на
похвалу був скупий. У душі, я це відчував, радів за мої перші успіхи на
футбольному полі, але зовні це не видавав. Коли я забивав два-три, а то
й більше голів, він тільки й казав: я про це знаю. Був дуже порядною
людиною.
– Повернімося до футболу. То Ви
починали грати у "Хіміку"? – Ні. У 1971 році я був
зарахований у команду дублерів "Будівельника". Основна команда ставала
навіть чемпіоном області. А потім вона розпалася. Нас, юних, яких
вважали за перспективних, взяли до "Хіміка". З ким тоді грав? Віктором
Панаськом, Володимиром Власовим, Богданом Оршуляком. У 1974 році нас
взяли до збірної школярів області. І ця збірна стала переможцем
чемпіонату України. Тоді я (а таке не забувається) був визнаний кращим
гравцем чемпіонату. Ця перемога – перша, і вона для мене дуже дорога.
Будучи учнями дев'ятого, десятого класу, виходили на поле на 15-20
хвилин пограти за "Хімік". Це так тренер Борис Пазухін випробовував
молодих у грі. Мали за велику честь брати участь у створенні комбінацій
разом із тогочасними легендами калуського футболу – Гавришкіним, Цапом,
Констанкевичем та іншими.
– А що було далі,
після школи? – Після школи ми продовжували вчитися,
закінчили шосте училище. Відтак армія. Якщо точніше, то морфлот (я маю
себе на увазі). На жаль, там мені грати не доводилося, бо не було умов.
А ось коли повернулися додому (з армії приблизно в один час прийшли,
крім мене Панасько, Власов, Салін, Оршуляк), виявилося, що на нас уже
чекали. У 1979 році ми почали грати за "Хімік". Попереднього, 1978-го
року, "Хімік" виграв приз "Робітничої газети", тож команда була на
піднесенні. 1980-го, вже з нашою участю, "Хімік" став чемпіоном
області. До речі, перемагали в обласній першості десь п'ять чи шість
разів. Ось тоді нас почали запрошувати у команди майстрів. Я особисто
нікуди не пішов, бо вважав і вважаю себе патріотом Калуша. Але декого
звабила пропозиція згори. А ще на той час почала свою переможну ходу
команда "Колос" із Хотіня... І наших немало до неї переманили. Із
основного складу у "Хіміку" залишилися три гравці. Нічого більше не
залишалося, як працювати з молоддю. Що ми й зробили. І вже через рік
виграли (щоправда, перед цим поступилися) у "Колоса".
– Ви з "Хіміка" так нікуди і не пішли?
– Ні, не пішов. Грав і одночасно вчився у
Калуському хіміко-технологічному технікумі на вечірньому відділенні. Та
почали переслідувати травми. У 1979 році Василь Лабик запропонував, щоб
я допоміг йому у тренерській роботі. Став граючим тренером. Пам'ятаю, в
Харцизьку з молодою командою ми добралися до фінальної частини змагань
на приз тієї ж "Робітничої газети". Це був успіх. А у 1994 році на
тренерську посаду повернувся Борис Пазухін, який і поставив завдання
увійти в другу лігу. І ми це зробили. Ось вони, герої, які вивели
калуський футбол у вищий клас (підходить до фотознімка на стенді) –
Головатий, Беник, Філіпович, Гарматій, Голубчак, Качур, Фединяк, Маляр,
Федорів, Івахнюк, Романчук. Зауважте: 90 відсотків – вихованці
калуського футболу. Завдяки їхньому старанню "Хімік" отримав статус
професійної команди. У 1996 році ця команда посіла п'яте місце серед 22
команд, що брали участь у друголігівському чемпіонаті.
– А потім?.. – А потім
був занепад. Виникло немало проблем, і в першу чергу фінансова. Так
було доти, поки спонсором команди не став "ЛУКОР". Його перший керівник
Сергій Чмихалов багато зробив, щоб вивести команду на професійний
рівень, допоміг у її комплектації. Головним тренером команди став
Микола Пристай, а я тренером так і залишився. Результат нашої праці ще
свіжий у пам'яті: команда "ЛУКОР" (так вона стала називатися) виборола
звання чемпіона України у другій лізі. Не буду переповідати, що сталося
далі. Адже любителі футболу пам'ятають, що згодом команда-переможець
перейшла в обласний центр, разом із тренерами, звичайно. Відома й
подальша її доля... З літа до осені 2006-го я виконував обов'язки
головного тренера "Спартака". А згодом пішов з команди. Хоча... Мені
дуже шкода, що багато хто з вихованців прикарпатського футболу тепер
грає у командах майстрів інших міст. П'ять років у них вкладали багато
праці тренери, працівники спортивної школи, фінансово підтримувало
футболістів підприємство, а результат пожинають інші. Та що поробиш:
сталося так, як сталося...
– І після цього
Вам запропонували посаду начальника стадіону "Хімік"?
– Так. Я дав згоду не вагаючись. Адже на цьому
стадіоні я фактично виріс. Тепер роблю все для того, аби тут були
створені всі умови для заняття спортом. І треба сказати, що за останній
час за сприяння міського голови придбано міні-трактор, за допомогою
якого можна якісно доглядати за газоном футбольного поля, на
центральній трибуні стадіону встановлено пластикові крісла та зроблено
багато чого іншого для забезпечення головної спортивної арени міста.
Тільки одне прошу: приходьте на стадіон, займайтеся спортом, але
підтримуйте порядок.
– І ще Ви – тренер
команди "Калуш ", яка бере участь у першості області?
– Так. Треную її на громадських засадах. І граю у
ветеранській команді "Хімік". Мені дуже приємно, що у чемпіонаті
України з футболу серед ветеранів ми вибороли призове третє місце. Цю
перемогу присвятили 60-річчю "Хіміка".
– І
на хокейні ігри їздите? – Як гравець калуської
команди "Олімпія". Недавно ми у Львові зіграли першу в цьому сезоні гру
у Західно-українській хокейній лізі. "Ми" – це одна п'ятірка із нас,
ветеранів, а решта – молодь. Вони дечому вчаться в нас, ми допомагаємо
їм, підтримуючи свою спортивну форму. Колись, може пам'ятаєте, скільки
катків у місті заливали для розвитку цього виду спорту... Тепер нема, а
жаль. Усі футболісти взимку ставали на ковзани і брали в руки
ключки.
– Ваш син Володимир не зрадив
футбольній династії Мандриків? – Ні. Грав у Калуші.
Після отриманої травми був масажистом у "Спартаку". А тепер виступає за
ФК "Калуш" у першості області. Недавно одружився. Дасть Бог, і внук
буде футболістом.
– А що Ви скажете про
калуський жіночий футбол? – Те, що жіноча футбольна
команда "Нафтохімік" стала чемпіоном України у вищій лізі – це
величезна подія в спортивному житті не тільки Калуша, але й
Прикарпаття. Я дуже радий, що наші дівчата добилися такого успіху, тим
більше, що багатьох знаю і дуже поважаю. Та не тільки я. А взагалі щодо
кількості вболівальників, які приходять на ігри, наш стадіон посідає
одне з перших місць в області. – Пане
Володимире, стіна Вашого кабінету геть чисто обвішана
вимпелами... – Я їх колекціоную. Тут не всі: всі не
вмістились би на стіні. А ще колекціоную медалі, значки, марки. Значків
на футбольну тематику маю з півтисячі. Є серед них і рідкісні.
Приміром, члена збірної СРСР з футболу, який привіз мені з Франції
Володя Установ. А ще любив розмальовувати вдома маленькі м'ячики – під
футбольні, такі, якими грали на чемпіонатах світу. Мав їх близько
триста штук. Тепер їх менше залишилося, бо пороздавав не лише
друзям.
– Чув, Ви колись грали на гітарі у
вокально-інструментальному ансамблі? – Ансамблі,
членом якого були самі футболісти. Тепер зрідка беру в руки гітару. Але
одну добру традицію ми таки зберегли: на Різдво, точніше, на третій
його день, збираємося всі разом і йдемо колядувати. Збір – у мене.
Маляр, Голубчак із дружинами приходять до мене, потім нас стає більше і
більше – і під вікнами старих і не зовсім старих друзів лунає коляда з
25-30-ти голосів. Весело!
– Пане
Володимире! Дякую Вам за цікаву розмову і від імені колективу нашого
тижневика, багатьох знайомих щиро вітаю Вас із золотим ювілеєм. У
щасті-здоров'ї живіть до ста літ... – Дякую.
Розмову вів Петро
Шевчук.
Категорія: Інтерв'ю | Додав: Igor (17.10.2008)
| Автор: Петро Шевчук
Переглядів: 2187
| Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ]
Каталог статей 
