Розвиток футболу у Калуші, його історія, вкраплені багатьма яскравими іменами. У сузір'ї майстрів шкіряного м'яча, чия доля тісно переплелась зі становленням улюбленої калуської команди "Хімік", зоріє прізвище трьох братів Мандриків – Михайла, Станіслава і Мирона, які радували вболівальників своєю грою ще починаючи із довоєнних років минулого століття, а їх естафету у 70-их роках перейняв Володимир, син одного з цієї футбольної династії – Станіслава. Він і до цього часу, нехай у ветеранському колективі, продовжує копати м'яча.
На зустріч із Володимиром Мандриком нашого кореспондента покликала ювілейна дата від дня його народження: завтра йому минає 50 років. І ця зустріч відбулася не де-небудь, а на стадіоні "Хімік", керівником колективу якого він тепер є, і на якому, за словами самого Володимира, він виріс. Тому, мені здається, цілком доречним було моє перше запитання: – Пане Володимире, зі скількох років Ви почали відвідувати стадіон "Хімік"? – Мене мама приносила сюди на руках ще маленьким, коли тато грав. А потім вже сам прибігав на футбол. Крім батька у футбол грали його рідні брати. Мирон Мандрик (до слова – мій хрещений батько) є заслуженим тренером України, він виховав відомого футболіста київського "Динамо" Олега Кузнєцова.
– А коли самі відчули потребу копати м'яча? – Та з самого дитинства!.. До речі, мене не батько привів у футбол. Я сам прийшов до тренера Ігоря Миколайовича Васильківа. І попросився в групу, де вже було 42 хлопчики. Ігор Миколайович звернув увагу на моє прізвище, але... Що я син того Мандрика – не знав. Я ж хотів довести всім і собі, що щось можу сам. І довів. Через два місяці нас у групі залишилося 20. Починаючи з сьомого класу, почав грати за команду юнаків. Разом із хлопцями-десятикласниками.
– А батько як до цього поставився? – Звичайно, позитивно. Але на похвалу був скупий. У душі, я це відчував, радів за мої перші успіхи на футбольному полі, але зовні це не видавав. Коли я забивав два-три, а то й більше голів, він тільки й казав: я про це знаю. Був дуже порядною людиною.
– Повернімося до футболу. То Ви починали грати у "Хіміку"? – Ні. У 1971 році я був зарахований у команду дублерів "Будівельника". Основна команда ставала навіть чемпіоном області. А потім вона розпалася. Нас, юних, яких вважали за перспективних, взяли до "Хіміка". З ким тоді грав? Віктором Панаськом, Володимиром Власовим, Богданом Оршуляком. У 1974 році нас взяли до збірної школярів області. І ця збірна стала переможцем чемпіонату України. Тоді я (а таке не забувається) був визнаний кращим гравцем чемпіонату. Ця перемога – перша, і вона для мене дуже дорога. Будучи учнями дев'ятого, десятого класу, виходили на поле на 15-20 хвилин пограти за "Хімік". Це так тренер Борис Пазухін випробовував молодих у грі. Мали за велику честь брати участь у створенні комбінацій разом із тогочасними легендами калуського футболу – Гавришкіним, Цапом, Констанкевичем та іншими.
– А що було далі, після школи? – Після школи ми продовжували вчитися, закінчили шосте училище. Відтак армія. Якщо точніше, то морфлот (я маю себе на увазі). На жаль, там мені грати не доводилося, бо не було умов. А ось коли повернулися додому (з армії приблизно в один час прийшли, крім мене Панасько, Власов, Салін, Оршуляк), виявилося, що на нас уже чекали. У 1979 році ми почали грати за "Хімік". Попереднього, 1978-го року, "Хімік" виграв приз "Робітничої газети", тож команда була на піднесенні. 1980-го, вже з нашою участю, "Хімік" став чемпіоном області. До речі, перемагали в обласній першості десь п'ять чи шість разів. Ось тоді нас почали запрошувати у команди майстрів. Я особисто нікуди не пішов, бо вважав і вважаю себе патріотом Калуша. Але декого звабила пропозиція згори. А ще на той час почала свою переможну ходу команда "Колос" із Хотіня... І наших немало до неї переманили. Із основного складу у "Хіміку" залишилися три гравці. Нічого більше не залишалося, як працювати з молоддю. Що ми й зробили. І вже через рік виграли (щоправда, перед цим поступилися) у "Колоса".
– Ви з "Хіміка" так нікуди і не пішли? – Ні, не пішов. Грав і одночасно вчився у Калуському хіміко-технологічному технікумі на вечірньому відділенні. Та почали переслідувати травми. У 1979 році Василь Лабик запропонував, щоб я допоміг йому у тренерській роботі. Став граючим тренером. Пам'ятаю, в Харцизьку з молодою командою ми добралися до фінальної частини змагань на приз тієї ж "Робітничої газети". Це був успіх. А у 1994 році на тренерську посаду повернувся Борис Пазухін, який і поставив завдання увійти в другу лігу. І ми це зробили. Ось вони, герої, які вивели калуський футбол у вищий клас (підходить до фотознімка на стенді) – Головатий, Беник, Філіпович, Гарматій, Голубчак, Качур, Фединяк, Маляр, Федорів, Івахнюк, Романчук. Зауважте: 90 відсотків – вихованці калуського футболу. Завдяки їхньому старанню "Хімік" отримав статус професійної команди. У 1996 році ця команда посіла п'яте місце серед 22 команд, що брали участь у друголігівському чемпіонаті.
– А потім?.. – А потім був занепад. Виникло немало проблем, і в першу чергу фінансова. Так було доти, поки спонсором команди не став "ЛУКОР". Його перший керівник Сергій Чмихалов багато зробив, щоб вивести команду на професійний рівень, допоміг у її комплектації. Головним тренером команди став Микола Пристай, а я тренером так і залишився. Результат нашої праці ще свіжий у пам'яті: команда "ЛУКОР" (так вона стала називатися) виборола звання чемпіона України у другій лізі. Не буду переповідати, що сталося далі. Адже любителі футболу пам'ятають, що згодом команда-переможець перейшла в обласний центр, разом із тренерами, звичайно. Відома й подальша її доля... З літа до осені 2006-го я виконував обов'язки головного тренера "Спартака". А згодом пішов з команди. Хоча... Мені дуже шкода, що багато хто з вихованців прикарпатського футболу тепер грає у командах майстрів інших міст. П'ять років у них вкладали багато праці тренери, працівники спортивної школи, фінансово підтримувало футболістів підприємство, а результат пожинають інші. Та що поробиш: сталося так, як сталося...
– І після цього Вам запропонували посаду начальника стадіону "Хімік"? – Так. Я дав згоду не вагаючись. Адже на цьому стадіоні я фактично виріс. Тепер роблю все для того, аби тут були створені всі умови для заняття спортом. І треба сказати, що за останній час за сприяння міського голови придбано міні-трактор, за допомогою якого можна якісно доглядати за газоном футбольного поля, на центральній трибуні стадіону встановлено пластикові крісла та зроблено багато чого іншого для забезпечення головної спортивної арени міста. Тільки одне прошу: приходьте на стадіон, займайтеся спортом, але підтримуйте порядок.
– І ще Ви – тренер команди "Калуш ", яка бере участь у першості області? – Так. Треную її на громадських засадах. І граю у ветеранській команді "Хімік". Мені дуже приємно, що у чемпіонаті України з футболу серед ветеранів ми вибороли призове третє місце. Цю перемогу присвятили 60-річчю "Хіміка".
– І на хокейні ігри їздите? – Як гравець калуської команди "Олімпія". Недавно ми у Львові зіграли першу в цьому сезоні гру у Західно-українській хокейній лізі. "Ми" – це одна п'ятірка із нас, ветеранів, а решта – молодь. Вони дечому вчаться в нас, ми допомагаємо їм, підтримуючи свою спортивну форму. Колись, може пам'ятаєте, скільки катків у місті заливали для розвитку цього виду спорту... Тепер нема, а жаль. Усі футболісти взимку ставали на ковзани і брали в руки ключки.
– Ваш син Володимир не зрадив футбольній династії Мандриків? – Ні. Грав у Калуші. Після отриманої травми був масажистом у "Спартаку". А тепер виступає за ФК "Калуш" у першості області. Недавно одружився. Дасть Бог, і внук буде футболістом.
– А що Ви скажете про калуський жіночий футбол? – Те, що жіноча футбольна команда "Нафтохімік" стала чемпіоном України у вищій лізі – це величезна подія в спортивному житті не тільки Калуша, але й Прикарпаття. Я дуже радий, що наші дівчата добилися такого успіху, тим більше, що багатьох знаю і дуже поважаю. Та не тільки я. А взагалі щодо кількості вболівальників, які приходять на ігри, наш стадіон посідає одне з перших місць в області. – Пане Володимире, стіна Вашого кабінету геть чисто обвішана вимпелами... – Я їх колекціоную. Тут не всі: всі не вмістились би на стіні. А ще колекціоную медалі, значки, марки. Значків на футбольну тематику маю з півтисячі. Є серед них і рідкісні. Приміром, члена збірної СРСР з футболу, який привіз мені з Франції Володя Установ. А ще любив розмальовувати вдома маленькі м'ячики – під футбольні, такі, якими грали на чемпіонатах світу. Мав їх близько триста штук. Тепер їх менше залишилося, бо пороздавав не лише друзям.
– Чув, Ви колись грали на гітарі у вокально-інструментальному ансамблі? – Ансамблі, членом якого були самі футболісти. Тепер зрідка беру в руки гітару. Але одну добру традицію ми таки зберегли: на Різдво, точніше, на третій його день, збираємося всі разом і йдемо колядувати. Збір – у мене. Маляр, Голубчак із дружинами приходять до мене, потім нас стає більше і більше – і під вікнами старих і не зовсім старих друзів лунає коляда з 25-30-ти голосів. Весело!
– Пане Володимире! Дякую Вам за цікаву розмову і від імені колективу нашого тижневика, багатьох знайомих щиро вітаю Вас із золотим ювілеєм. У щасті-здоров'ї живіть до ста літ... – Дякую.
Реєстрація 
